Головна » Файли » Бібліотечка » Павло Тичина

Вибране
10.12.2008, 15:10
                                         * * *

Хтось гладив ниви, все гладив ниви,

Ходив у гніві і сіяв співи:

О, дайте грому, о, дайте зливи! –

Нехай не сохнуть злотисті гриви.

 

Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…

Плили хмарини, немов перлини…

Їх вид рожевий – уста дитини!

Набігли тіні – і… ждуть долини.

Пробігли тіні – сумні хвилини:

Плили хмарини чужі, далекі…

 

Сліпучі тони – і дика воля!

Ой, хтось заплакав посеред поля.

Зловісна доля, жорстока доля.

Здаля сміялась струнка тополя.

Сліпучі тони – й смутні волошки…

                                                   (1915)

 

Скорбна мати

                                              Пам'яті моєї матері

                  I

Проходила по полю

Обніжками, межами.

Біль серце опромінив

Блискучими ножами!

 

Поглянула – скрізь тихо.

Чийсь труп в житах чорніє…

Спросоння колосочки:

Ой радуйся, Маріє!

 

Спросоння колосочки:

Побудь, побудь із нами!

Спинилась Божа Мати,

Заплакала сльозами.

 

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно!... людське серце

До краю обідніло.

                II

Проходила по полю –

Зелене зеленіє…

Назустріч учні Сина:

Возрадуйся, Маріє!

Возрадуйся, Маріє:

Шукаємо Ісуса.

Скажи, як нам простіше

Пройти до Еммауса?

 

Звела Марія руки,

Безкровні, як лілеї:

Не до Юдеї шлях вам,

Вертайте з Галілеї.

 

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату –

Ачей вам там покажуть

Хоч тінь його розп'яту.

 

               III

Проходила по полю,

В могилах море мріє –

Назустріч вітер віє:

Христос воскрес, Маріє!

 

Христос воскрес? – не чула,

Не відаю, не знаю.

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю.

 

Христос воскрес, Маріє!

Ми – квіти звіробою.

Із крові тут юрбою

Зросли на полі бою.

 

Мовчать далекі села.

В могилах поле мріє.

А квітка лебедіє:

О згляньсь хоч Ти, Маріє!

 

               IV

Проходила по полю…

 - І цій країні вмерти?

Де він родився вдруге, -

Яку любив до смерти?

Поглянула – скрізь тихо.

Буяє дике жито.

-         За що Тебе розп'ято?

За що Тебе убито?

 

 

Не витримала суму,

Не витримала муки, -

Упала на обніжок,

Хрестом розп'явши руки!

 

Над нею колосочки

«Ой радуйся!» - шептали.

А янголи на небі

Не чули і не знали.

                                              (1918)

 

* * *

І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв:

Росіє, Росіє, Росіє моя!

…Стоїть сторозтерзаний Київ,

і двістірозтерзаний я.

 

Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –

Тумани, долини, болотная путь…

Воздвигни Вкраїна свойого Мойсея, -

не може ж так буть!

 

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.

Під регіт і бурю, під грім од повстань

од всіх своїх нервів у степ посилаю –

поете, устань!

 

Чорнозем підвівся, і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх.

Поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх!

                                                                        (1919)

 

 

* * *

І являвсь мені Господь

В громі, бурі і росі,

У веселках, зореницях

І в симфонії комах.

І являвсь мені Господь

В танці, сміху і сльозах,

У душевних змінах – ранах

І в безумстві наших дум.

 

Говорив я: знаю я,

Що ти тихий як роса,

Многодумний як веселка,

І, як буря, молодий.

 

Говорив я: знаю я,

Що тебе лиш я люблю.

І ставав я на коліна,

Слухав Господа велінь.

 

І коли явивсь Господь

У крові моїх братів, -

Заридала в серці віра

І вжахнулася душа.

 

 - Господи, владарю сил!

Не збагну діянь твоїх.

Нащо нищиш ти скрижалі,

Що при зорях дав ти сам?

                                                            (1916 – 1917)

 

* * *

            Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

-         Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті?

-         Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!

Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок…

Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить проходить – сама ж замикає за ними.

Проходять солдати у хату; один з них писати сідає, два інших стають коло печі, а

два при рушницях на двері.

-         Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш?

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається тихо.

Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається чудно.

Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,

і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається страшно.

-         Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?

-         Отак і живу я… - та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?

Хрипкий, а тремтючий, веселий. – Та так і живу, - проспівала.

Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.

Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула – затіпалось зразу і стихло.

Повірите, люде, їй-богу…

Отак і живу, - проспівала. – Отак, удова молодая, - і раптом уся затрусилась, мов

щось би вона пригадала.

            Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.

            Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.

            Заплакала б тяжко – не може, лиш б'ється об піл головою:

-         Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила!

Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар лиш пише, все пише – та сльози писать заважають.

                                                                                   (1921)

 

 

 

 

 

 

 

Категорія: Павло Тичина | Додав: ukrvchytel
Переглядів: 870 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]