Головна » Файли » Біографії, аналіз творчості » Українські письменники

Валер'ян Підмогильний
[ Викачати з сервера (34.0Kb) ] 02.03.2011, 12:51





ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ (1901—1937)

Валер'ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у велико­му степовому селі Чаплі Новомосковського повіту під Катери­нославом у пересічній селянській родині.

У 1910 р. після початкової сільської школи Підмогильного віддають до Катеринославського реального училища, де він під псевдонімом Лорд Лістер друкує в шкільному журналі авантюрні оповідання. У 1917р. було написане оповідання «Важке пи­тання».

Реальне училище В. Підмогильний у 1918 р закінчує з «від­знакою» і вступає на математичний факультет Катеринослав­ського університету (згодом навчається на правничому). У 1919р. через скрутне матеріальне становище він залишає навчання, працює вчителем, пише оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі», друкує оповідання «Ваня», «Старець» у катеринославському збірнику «Січ».

У 1920р. з'являються «Твори. Том 1»: «Собака», «Смерть», «В епідемічному бараці», «Остап Шаптала», «Повстанці», «Ко­муніст», «Минуле», «За день», «Колисанка», «Кохання». Цьо­го ж року письменник вирушає до Києва.

З 1921р. він працює бібліографом Книжкової палати в Києві, виїжджає до містечка Ворзеля, там одружується з донькою місцевого священика Катериною Червінською, актрисою Театру юного глядача. У 1922 р. виходить книжка опо­відань «В епідемічному бараці». Наступного року в журналі «Нова Україна» (Прага), з'являються новели з циклу «По­встанці», оповідання «Іван Босий» (цей журнал, що його ви­давав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його контрреволю­ційної діяльності). Митець повертається до Києва, працює редактором «Книгоспілки», зближується з «академістами» (неокласиками).


У 1923-1924 рр. гуртується і розпадається АСПИС (Асоціа­ція письменників); до якої входили Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Ткаченко, Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Івченко, Дмитро Загул, Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович та ін.

У 1924 р. виходить книжка «Військовий літун», за участю Підмогильного (він придумує назву) утворюється група «Ланка»: Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Михайло Івченко, Яків Качура, Марія Галич, Борис Тенета.

24 травня 1925 р. В. Підмогильний у великій залі Всенародної бібліотеки виступив перед представниками літературно-громад­ських організацій, вузівською молоддю, міською інтелігенцією на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури»: «Коли б який-небудь товариш «спробував» написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто б тієї сонати не слухав... У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно під того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний».

У 1926 р. з'являється окреме видання повісті «Третя револю­ція». Цього ж року В. Підмогильний бере участь у створенні МАРСу (Майстерні революційного слова).

Разом з Є. Плужником у 1926 — 1927 рр. він підготував два видання словника «Фразеологія ділової мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» (не плутати з серіалом «Колом­бо»!) за романом Проспера Меріме.

У 1927р. виходять збірка оповідань «Проблема хліба» та ро­ман «Таїс» А. Франса у перекладі В. Підмогильного.

У Харкові у 1928 р. виходить друком роман «Місто». Пись­менник їде до Чехословаччини «для налагодження творчих зв'яз­ків», редагує журнал «Життя й революція». Наступного 1929р. В. Підмогильний повертається до Харкова.

У 1930 р. у Москві в перекладі російською мовою виходить його роман «Місто».

На початку 30-х рр. В. Підмогильний стає визнаним автори­тетом перекладацької школи в Україні, консультантом з іноземної літератури при видавництві «Рух».

Але попри це письменника викидають з редакції журналу «Життя її революція», а його твори з журналів і видавництв.

Протягом 1930 —1934рр. В. Підмогильний організовує та редагує видання творів А. Франса 25 т.)та О. Бальзака (у 15 т.), перекладає романи Г. Мопасана, твори Д. Дідро та інших.

У 1933р. у «Літературній газеті» друкується новела «З життя будинку», де яскраво звучить трагічне передчуття: «... Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штат­на посада, яку хтось та повинен займати...».

8 грудня 1934 р. письменник був безпідставно заарештований у харківському будинку «Слово» у справі вбивства Кірова. Прой­шов крізь закритий суд, вирок без оскарження, заслання до конц­табору.

З листопада 1937 р. В. Підмогильного розстріляно на Солов­ках. Є відомості, що в ув'язненні він написав кілька оповідань і роман про колективізацію «Осінь, 1929», але ці твори, очевид­но, втрачені.

Посмертно реабілітований В. Підмогильний у 1956 р.

Джерела таланту В. Підмогильного в рідному краї. Його внутрішній світ і світовідчуття формувалися під впливом мате­рі — сільської жінки, яка усе життя працювала на землі. Від пер­ших юнацьких спроб він поволі, але неухильно виходив на шлях психологічного реалізму (через символістські та імпресіоністичні уподобання), який розвивали в передреволюційній українській прозі М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Винниченко. Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість пись­менника 20-х років проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В. Підмогильний сприймав її по-іншому: людина і революція, наголошуючи саме на першому слові. А відповіді на запитання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, пов'язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, у контексті життя всього народу. Проблема взаємин міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи ко­лись недосяжну науку, і як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, письменник розповів у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто». Розповідь подана через історію душі Степана Радченка енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподіваєть­ся повернутися з новими знаннями на село. Вперше Київ відкри­вається йому з Дніпра як край світу і пуп землі. Роман починаєть­ся реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами ще жодного ґрунту, тільки хистка й не­певна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який може­мо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за три­валістю романної розповіді. Відповідно до перебігу часу розгортається й просторова експансія: зійшовши на берег, Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сіль­ського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позна­чене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів го­стрі кам'яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною: «Київ! Це те велике місто, куди він їде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть вода тут слизька і відразна. Його тішить, однак, кволість міських мешканців і його власна непричетність до них: «От вони, ці горо­жани! Все це — старий порох, що треба стерти. І він до цього покликаний». Проте... Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнув­ся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блиску­чі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбіга­лись, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників ра­зом а глухим гомоном людської хвилі... на цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово, імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста. У міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття. Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — все ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування у про­сторі міста супроводжується також перевдяганням. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Все лихо українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання і викидає на сміт­ник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан підніма­ється щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і за­лишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» міс­то, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. І він — один із цієї зміни, якій й долею призначено пере­могти». Алє, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його аполо­гетом, і думки про повернення остаточно зникають. Підмогильний не ставить собі за ціль зробити документальний опис письмен­ницького середовища, він показує народження Автора, його успі­хи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан пере­ходить через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка. Письменник пока­зує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача у ще один світ — помешкання типової міської сім'ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання). Наприкінці роману Підмогиль­ний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому міс­ця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, мож­ливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким за­лишається Степан Радченко складним, суперечливим, неодно­значним. Але можемо бути впевнені в одному: ця людина напише книгу. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення і занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор і на­віть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Сте­паном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя. Останнє речення рома­ну закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

Зрозуміло, що цей роман передусім психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували. Письменник зобразив людину, в якій постійно бо­рються добро зі злом, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на злочин, не страждатиме й від людських жертв, і разом — це неординарна особистість із виразною сус­пільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вмін­ня скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У цьому романі В.Підмогильний постає як найкращий про­довжувач традицій європейської літератури, зокрема творів «Батько Горіо» Бальзака, «Любий друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які він саме тоді й перекладав. Роман «Місто» пере­конав критику в тому, що письменник «цікавиться не людством, а людиною». Ця, на сьогодні цілком прийнятна характеристика, звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі виро­блявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажав­ся як традиція «дрібнобуржуазна», як вияв ворожої ідеології.


«Місто», хоча й широко читалося, зокрема молоддю, уперед­жено викривалося й паплюжилося в пресі. Починалося з того, що автор «дивиться на світ крізь вузькі щілинки рафінованого інтелігентського світогляду», а доходило до висновків, що «книж­ка антирадянська», бо в ній не показано «змички робітників і се­лян», а головний герой — «безмежний індивідуаліст, обиватель-міщанин з куркульською ідеологією». Та все було навпаки: індивідуалізм, конформізм, взагалі, міщанство з'являлися у тво­рах В.Підмогильного не від авторської «інтелігентщини» чи «дрібнобуржуазного естетства», а від того, що письменник, до­скіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них незміцнілий суспільний організм.

Повний текст статті Ви можете завантажити із сервера.

Категорія: Українські письменники | Додав: ukrvchytel | Теги: роман Місто, Валер'ян Підмогильний
Переглядів: 1698 | Завантажень: 208 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]