ВАСИЛЬ БАРКА (1908—2003)

Справжнє ім'я — Василь Костянтинович Очерет

Василь Барка народився 16 липня 1908 р. в селі Солониця Лубенського району на Полтавщині в козачій родині. Батько його служив у козачій частині, повернувся покаліченим з російсько-японської війни. Сім'я постійно бідувала, батько теслював, до­глядав з трьома синами чужі сади, під час громадянської війни працював інструктором у майстернях, що виробляли кінське спо­рядження для армії Будьонного. Очерети переїхали у відкритий степ неподалік від хутора Миколаївки, куди Василь ходив до три­класної початкової школи.

З 1917 р. він навчався в Лубенському духовному училищі («бурсі»), яке згодом було перетворене на трудову школу. Улю­блений предмет хлопця — література, він захоплювався творчіс­тю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Вивчав Марксизм, але «кра­сиві» теорії не задовольняли серце.

У 1927 р. В. Барка закінчив Лубенський педтехнікум, працю­вав учителем фізики й математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі (в автобіографії зазначав, що фах вибрав по­милково, взявши за авторитет старших братів).

У 1928 р. через конфлікт з місцевими партійними керівника­ми В. Барка поспішно виїздить на Північний Кавказ до м. Краснодар, де вступає до місцевого педінституту на філологічний факультет. У 1930 р. у Харкові В. Барка видає книгу поезій «Шляхи». «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово-ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму». Поета змушують прилюдно каятись на зборах РАППу (Російської асо­ціації пролетарських письменників, до української секції якої він входив).

Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть отут —

за дверцятами залізними!

                   І вони стоять, коралові разки перебирають...

                   Прошу: берези в мережаних мантіях, отам —

під фарбованими хмарами — ждіть!

І вони стоять, зелені сповіді шепчуть...

Барка — майстер контрастів, за допомогою яких досягає зо­рової відчутності описуваного та його часом аж вражаючого дра­матизму. Він часто протиставляє й окремі ситуації, ідилічне — трагічному (вірш «Рай»):

Грім на хмарі Біблію читає...

 тополя пошепки: страшний який

 твій плач, Ісаіє!

Моляться соняшники.

 Голод. Мати немовля вбиває...

тополя закричала: он який

 мій рай, Ісаіє!

Тема голоду в Україні 1932—1933 рр. — найболючіша опо­відь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай».

Аналізуючи «Жовтого князя», Л. Плющ підкреслював пев­ний зв'язок цього твору з поемою П. Тичини «Сковорода». Пись­менник не ігнорує досвіду попередників, хоча «відлітературні» сюжети, які він переносить з творів Тичини, Данте, Сервантеса, а часом і Блока,— лише певні прийоми, що допомагають охопи­ти повну картину всенародної драми — в її політичних, соціаль­них і психологічних ознаках. Барка також щедро використовує фантастику, себто міфологічні образи, апелює до фольклору.

У романі «Жовтий князь» відтворені реальні події і явища го­лодомору в Україні 1932—1933 років. Матеріалом для твору по­служили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Літературознавці вважають твір романом, хоча його можна було б назвати сімейною хроні­кою, адже в ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини від осені 1932 до жнив 1933 року.

Дійові особи роману — люди однієї епохи, одного часу, зде­більшого одного соціального класу. Але в кожного з них — своя мета в житті, свої цінності та ідеали: у Мирона Катранника — глибока християнська віра в Бога, у Григорія Отроходіна — фа­натична партійно-більшовицька віра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ заради «світлого майбутнього». Отже, їхні життєві філософії — діаметрально протилежні. Звідси й немину­чість конфлікту. До того ж всі образи твору можна поділити на три групи: носії зла (Григорій Отроходін, хліботруси, хлібохапи, хлібобери, хлібокради), жертви (родина Катранників, селяни-гречкосії, хліботруди), образи-символи (місяць, хліб, церква, церковна чаша, жовтий князь). Простий селянин Мирон Катранник і представник влади Григорій Отроходін являють два різних типи моралі: у Мирона — християнська з її десятьма заповідями; у Григорія — партійно-більшовицька, віра в Сталіна, який, ни­щачи цілий народ, забезпечує «світле комуністичне життя» та­ким, як Отроходін. Така різноспрямованість життєвих інтересів неодмінно має призвести до конфліктної ситуації. Але зіткнулися герої на предметі великою мірою символічному — коштовній церковній чаші. Партієць допитує на зерновому складі Катранни­ка, намагаючись зломити того й дізнатися, де сховано церковну чашу: «Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,— чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! Краще — так. Супроти кан­целярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками». Читаючи роман, ми неодмінно маємо поставити собі запитання, чому селяни згодні ризикувати жит­тям, переховуючи та оберігаючи чашу, чому Катранникові пропо­нують обміняти чашу на порятунок родини та його самого, чому для Мирона втрата чаші асоціюється з втратою душі? А відповідь дуже прозора: чаша — символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде. Недаремно Андрієві уявилася така картина: «Коли оглянувся на садибу пасічника,— там, над скарбним міс­цем, підводилося полум'я з такою великою і променистою спо­лукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали й підносять коштов­ність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що роз­кидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, при­брав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за од­ними в приреченому полі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок». Наступний символ — церква. Навіть перетворена на звальний пункт, вона не втрачає своєї святості. Тому попри всі муки Мирон Данилович має сили вистояти, не забувши проповідь священика: «Заповідано нам... тільки любов... Оглянімось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм

чорно і шкодим ближньому, як зміг: без каяття, ніби так і тре­ба...». Неабияка майстерність Барки виявляється у влучному по­єднанні слів, наданні їм різних, навіть символічних значень. Млин на початку твору — це не той млин, про який ідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий — муку, по-барківському — мукомольня. У пошуках їстівного збігаються до нього люди з усі­єї округи, а натомість отримують смерть. Назва роману теж сим­волічна. «Жовтий князь» — символ зла, демонської сили, голоду, тоталітаризму. Повсюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Символічним є і образ Андрійка Катранника, який сам-один вирушив у далеку життєву мандрівку — до відро­дження українського народу.

Складається таке враження, що В. Барка, працюючи над тво­ром, усе продумав, усе передбачив, бо навіть прізвища персона­жів є доволі символічними: Катранник («катран» — лікувальна рослина, що росла в степах і використовувалася як гірчичник), Кайданець — від «кайдани», Кантарик —-«кантар» — діалектне «вуздечка», Вартимець — від «варта», бо голова колгоспу; Без­рідний — хоч має дружину й дітей, але не має притулку духовно­го, бо став безбожником, Отроходін — щось від російського «отродье»; Шкірятов нагадує слово «шкіритися» — «сміятися зі злом» чи жаргонне «шкіра». Гостроту трагедії відтворює і но­вий селянський календар: «Тепер місяці нові — вчора нам сусід казав... грудень... трупень... січень... могилень... вересень... розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень... Лютий — людоїдень, березень —пустирень, квітень — чумень...». Так світ, який завжди ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зону смерті.

Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем: напри­клад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситу­ації (забрати хліб у мертвої людини, вбити й з'їсти ховраха, шпа­ка, горобців, собаку, відігнати слабкішого),— ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор не моралізує, не дає буквальних відповідей, він примушує думати самостійно, про­сто описуючи події: Андрій «... відрізає кусень і жує швидко... і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть... Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер «кожен — собі». Однак через хвилину стало ще гірше) аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла... не гукає, не про­сить. Лише дивиться, як снохода. Вернувся хлопець до пригаслої ватри; відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простяг­нув жінці: «Тітко, візьміть!» І ми розуміємо, що Андрій не міг вчинити інакше, тому що така етика його поведінки корениться в одвічній українській «родинній педагогіці», яка базується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі. Від­родження душі хлопчика, змученої голодом і втратою матері, на­стає тоді, коли він починає помічати красу: «Одного ранку хло­пець ворушився між бур'янами у садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі — потворної і жорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками по­середині». Його серце не байдуже до краси, а отже й до життя. І це віщує відродження. «Саме в показі незнищенності гармоній­ної душі, яка вихована на красі, і полягає ідея твору» (О. Коваль­чук). І ще одне питання хвилює В. Барку: чому все ж таки Украї­ну спіткало таке страшне лихо? Пояснення він дає в традиційному для себе християнському ключі: велика гріхов­ність українського народу потребує обов'язкової спокути. Автор нагадує біблійну оповідь про перший гріх на землі — братовбив­ство, проводячи чітку паралель із сучасністю: місяць горів кров'ю тоді, коли Каїн мав убити Авеля, як і в той час, коли починалося голодне лихоліття в Україні. Кров, за Біблією і Василем Бар­кою,— це правда, яка обов'язково стане відомою, це також пом­ста й спокута. Згадаймо епізод із самогубством секретаря райко­му: «Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось що тайно хотів бачити! — її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних,— чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?.. «Ні!» — знялося, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою кров секретаря — проти моря нещастя людського, таким, як він, заподіяного». Ре­лігійний Барка намагається пояснити причину голоду. Устами праведних письменник запитує: «Може,— іспит, нехай очистять­ся в горі, як в огні останньому»,— за смерть Ісусову, адже минає дев'ятнадцять століть з часу скоєння цього гріха. Далі з тексту випливає, що причина біди — нешанобливе ставлення до віри. Чимало епізодів відтворюють жахливе руйнування храмів Божих, відвертання людей від віруючих, їх масове гоніння.

Повний текст матеріалу Ви можете завантажити із сервера.