Головна » Статті » Мои статьи

Ю. Лавріненко. Лірика Рильського

Ю. Лавріненко. Лірика Рильського

Тим яскравіше виступає на тлі того поетичного кладовища 1930—40 років доробок Рильского 20-х років. Книжки лірики: «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Під осінніми зорями» (друга редакція 1926), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) — це певний хід на вершини майстерства, дозрівання таланту і його власного стилю. Так само поеми «Чумаки» (1924), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Сіно» (1927), «Кінь» (1927). Поема «Марина», що хронологічно потрапила на фа­тальну прірву Розстріляного Відродження, вже зіпсована со­ціологічним диктатизмом. А написана в час війни «Мандрівка в молодість» хоч і має в собі ознаки відлиги, але нема в ній напруги і сили поем 20-х років. [...]

Перше, що вражає в ліриці Рильського, — це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західньоевропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відрод­женням 1917—1929 років. З цього боку лірику Рильського можна назвати многозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба. Від бурлескних мо­тивів Котляревського до «строф залізних» вісниківців, як ось у вірші «Неопалима купина», де встає державний образ Во­лодимира Великого. Від багатства напруженого життя птиць і звірів і миротворного українського краєвиду — до літератур­них і філософських ремінісценцій, до ясних і темно-бурливих глибин людської душі, до всіх епох людства...

Муза Рильського позначена надзвичайною відзивчивістю, а його поетичне мислення — великою здібністю до асоціяцій.

Ці дві прикмети прислужилися до запису його творчих мо­тивів. Шлях його поетичної інтуїції і мислення здебільша ін­дуктивний, від часткового до загального. На цьому шляху з'являється в ньому, крім тонкого обсерватора, також філо­соф. Ще мавши тільки 16 років, Рильський писав:

Плюскочуться білі качки

В басейні під тінню каштана.

 На крилах блищать крапельки,

 А в краплі — життя океана.

Хіба я не крапля мала,

Що світ необмежний одбила, —

Лиш грунту свого не знайшла,

Лиш крила родимі згубила!

Серед ліричних мотивів Рильського зустрічаємо багато взятих із світової літератури та історії. Спокійний Гомер з його неспокійними героями, тонкий майстер словесної гравюри Ередія, модерністичні повстанці проти клясичної естетики і етики Бодлер, подекуди Ніцше. Барокково всеохопний Шекспір, а далі Шотляндія із романів Вальтера Скотта, соняшний Прованс, паризький парнас, літературні капітани семи оке­анів та інші кругосвітні мандрівки у всі часи й епохи...

[...] Перша повноцінна книга лірики Рильського «Синя да­лечінь» розчинила навстіж браму, і перед українським чита­чем Олесевих творів відкрився культурно-історичний краєвид Окциденту з профілем його творця: лицаря, авантюрника, по­ета, відкривача і будівничого світу. «Синя далечінь» з її аро­матом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду лю­дину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури.

Поетична асиміляція Західньої Европи означала європеїзацію України, про яку мріяв Пантелеймон Куліш, почавши її перекладами західніх поетів і оригінальними віршами в західніх поетичних формах. Рильський у цьому ділі вивершував подвиг Куліша.

Мало місця, щоб зупинятися на таких групах ліричних мо­тивів Рильського, як еротична лірика (тонка і шляхетна у нього), любов взагалі, природа, а особливо людина з незбагнен­ними відмінами її переживань і вдачі. Він усі речі міряв мірилом Краси і любови — і тому рідко помилявся.

Хочу тільки згадати мотив українського відродження, по­чуття телюричного здвигу української сили відродження,


кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський відчув потребу нового стилю і нових більших форм поеми.

Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Відціля навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні, ізми його часу — акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув під впливом і Франка, і символістів до французьких парнасців. Завдяки цьому поворотові українська поезія дігнала західньо-европейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи від гексаметра і ямба до верлібру все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. В європейській поезії сонет вироблявся сімсот років, неначе реалізуючи вічну тугу людини за досконалістю. І, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволен­ням із провінціялізму, за «великою землею» культури.

У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси «неоклясичного» стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров на­звав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кляризм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередносте з філігранністю, афористичність. Але вже тоді Зеров помітив у Рильського зовсім нові стильові первні необароккові. Зеров пише про ці риси поета: «... то розіллється в віршованих рядках капризним потоком майже розмовної сннтакси Міцкєвіча («Човен»), то візьме мотив Франка і до не­пізнання здекорує і розбарочить строгу архітектурність його монументальних мас («Мандрівники»)».

(Авторську орфографію збережено)

Категорія: Мои статьи | Додав: ukrvchytel (03.03.2011)
Переглядів: 898 | Теги: Максим Рильський, Ю.Лавріненко, лірика | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]