Публіцистичний стиль використовується у засобах масової інформації.

               Мета – впливати на читача чи слухача, тобто у чомусь їх переконувати, до чогось закликати.

               Висловлювання актуальні, яскраві, закличні. Для текстів цього стилю характерне поєднання книжних і розмовних засобів, використання емоційних виразів, звертань.

               Наприклад:

               Протягом дня ми спілкуємося з різними людьми – у школі, де вчимося; вдома і на вулиці, у метро, автобусі та приміській електричці, у магазині; в кіно, на ковзанці, танцювальному вечорі. Спілкуємося близько і постійно – з рідними, учителями, однолітками. Епізодично – з малознайомими і незнайомими людьми. А починається наше спілкування у сім'ї.

               Вранці всі поспішають: часу обмаль. Хтось з ваших рідних, може, сьогодні не виспався або йому недобре, хтось має вийти з дому раніше, ніж звичайно, і тому нервує, поспішаючи. Мати чи бабуся забарилися зі сніданком, а треба вже йти. Коротко кажучи, ситуацій, щоб зірватися невитриманим словом, може виникнути безліч. Ось тут і стає перед людиною екзамен на істину, непоказну вихованість; на вміння стримуватися, поступатися. Адже роздратування з якогось нікчемного приводу викликає ланцюгову реакцію зіпсованого на весь день настрою близьким і їй самій.

(За М. Лемберською)

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ВВІЧЛИВІСТЬ?

               Майже щодня мені доводиться спостерігати таку картину. Переповнений автобус чи тролейбус зупиняється. До виходу пробирається чоловік чи жінка, енергійно працюючи ліктями. При цьому неодмінно виникає штовханина і лайка. «Пропустіть, не бачите, що виходжу?!», «Хуліганка», «Грубіян!» і тому подібне. З обох сторін лунають образи, настрій у всіх зіпсований. Робочий день почався нервовим стресом, роздратуванням.

               Скільки разів на день повторюються такі сцени! Чи ж можна уникнути їх? Безумовно. Для цього досить кількох слів. Адже вони існують, чарівні «золоті» слова, які обеззброюють: «Пробачте, будь ласка, мені треба вийти».

               Приміром, ви шукаєте потрібну вам вулицю. Навколо нікого немає. Аж ось з'являється перехожий, який кудись поспішає. Ви звертаєтеся до нього: «Вибачте, що затримую вас. Чи не скажете, як пройти до вулиці Грушевського». Ввічливе звернення до перехожого зупинить його, і він обов'язково вам відповість. Ви говорите на прощання: «Дякую, даруйте, що затримав вас». – «то нічого», - чуєте у відповідь.

   Не думайте, що слова «перепрошую», «пробачте», «дякую за турботу», «будьте ласкаві», «мені прикро, що затримую вас» зайві. Ці слова завжди повинні бути у вашому лексиконі – вони чудодійно полегшують стосунки між людьми.

               Дехто може заперечити: знаю я, мовляв, таких надто пристойних – постійно просять пробачення, дратуючи своєю солодкавістю. Якщо такі випадки і мають місце, то їх буває не більше, ніж один на десять тисяч. А крім того, не треба, мабуть, ніколи боятися перебрати міру ввічливості: це краще, ніж бути неввічливим.

(За І. Томаном).